"Я сіла у вагон номер три, місце двадцять сім, і зрозуміла, що забула взяти книжку". Це перше речення, яке Оксана сказала мені про своє знайомство з Дмитром у лютому 2023 року. Поїзд Інтерсіті+ рейс 744, Київ — Львів. Відправлення о 16:43 з Київ-Пасажирський. Три роки потому у них спільна квартира на Сихові, собака Часник і неоформлене зобов'язання їхати до Польщі на весілля подруги у травні.
Початок — без романтики
"Я ненавиджу сюжет, де герой виймає книжку у вагоні й отримує кохання життя", сміється Оксана. "У нас усе було інакше. Він сидів навпроти й читав щось польською. Я підкралася очима до обкладинки — це був Мілош. А я якраз писала магістерку про Мілоша. І я, як повна зухвала ідіотка, спитала: чи можна запозичити хвилину часу".
Дмитро пам'ятає інакше. "Вона сіла, кинула рюкзак, зітхнула гучно, потім сказала собі щось під нос українською, потім знову щось зітхнула. Я не хотів починати розмову. Потім вона спитала про Мілоша, і стало ясно, що я не дочитаю главу".
Київ — Шепетівка
Перша година розмови була про літературу. Чеслав Мілош, Збігнєв Герберт, чому Шимборська в українських перекладах звучить дивно. Оксана не знала, що Дмитро заробляє IT — він подавав себе як "людина, яка приїздить у Львів раз на місяць у справах". Він не знав, що вона ніколи не була у Варшаві, де він жив половину року.
"Нам пощастило, що ні він, ні я не почали з типового українського "а ти чим займаєшся". Ми не знали один про одного нічого, окрім того, хто з нас читав що".
Провідниця принесла чай. Дві склянки, шістнадцять гривень. Цей чай — другий герой історії. Без нього було б одне ніякове покашлювання у тиші. З ним — формальний привід ще посидіти, вдаючи, що п'єш.
Шепетівка — Здолбунів
Після Шепетівки — стемніло. Лютневе українське поле за вікном — чорнe, з вкрапленнями снігу, ліхтарі далеких сіл. Вагон потроху затих: хтось вимкнув ноутбук, хтось ліг у спальному купе. Оксана і Дмитро почали говорити тихіше. Про родини. Він — із Полтави, вона — зі Івано-Франківська.
"На Здолбунові я зрозуміла, що ця розмова не повинна закінчитися на перонi Львів-Головний", каже Оксана. "Я не збиралася нікого знайомити, не була в настрої. Але там сталося те, що я досі не можу описати. Нам був комфортно разом бути мовчки".
Львів, 21:47
Поїзд прибув із запізненням на сім хвилин. Оксана виходила до подруги, у якої ночувала на Сихові. Дмитро — у готель на Сербській. На пероні вони обмінялися Telegram. Він написав о 23:12: "Дякую за Мілоша, приємна подорож".
Вона відповіла через два дні. "Моя магістерка майже готова. Можу прислати уривок — якщо маєш час".
Перший рік
Перший рік був важким. Дмитро їздив між Варшавою і Києвом, Оксана захищала магістерку і тимчасово жила у батьків у Івано-Франківську. Вони бачилися раз у три тижні. Щодо цього у них зараз однакова фраза: "Це працювало лише тому, що кожна зустріч була спланована, а не випадкова".
Потяг Київ-Львів став їхньою церквою. "Ми там познайомилися, туди ми повертаємось два-три рази на рік", пояснює Дмитро. "Беремо те ж купе, якщо можливо. Той самий чай. Ми не святкуємо річниць традиційно. Натомість — розклад Укрзалізниці".
Що змінилося за три роки
- Вона закінчила магістерку, пішла працювати у видавництво у Львові.
- Він перестав їздити у Варшаву, переніс роботу в Україну повністю.
- Вони винаймають квартиру на Сихові, 15 тисяч грн, 60 м², вікна на захід.
- Весілля — ні, але про це говорять серйозно.
- Собака Часник — узятий з притулку "Домівка на Личакові" у березні 2024.
Що вони кажуть зараз
Оксана: "Додатки — це прекрасно, і я їх не критикую. Але є щось у дванадцяти випадкових метрах між Шепетівкою і Здолбуновом, чого Bumble не відтворює. Твоя пам'ять прив'язується до географії. Коли ти познайомився з людиною у потязі Київ-Львів, у тебе щоразу, коли ти проходиш повз вокзал, є коротка посмішка".
Дмитро: "Я досі вірю, що випадковість у знайомствах — найнедооцінений компонент. Ти можеш зустріти ту саму людину в онлайні, але ти ніколи не встигнеш її побачити втомленою, у свитері, без макіяжу, у вагоні після робочого дня. А саме така вона і є".
Мала порада від них обох
"Купуйте квитки на потяг замість авіа, коли можливо. Не через гроші. Через можливості. Літак — герметичний, у ньому не заводиться розмова. Потяг — дихає. У ньому завжди є провідниця, чай, пауза між станціями. Якщо вам пощастить, пауза переросте у життя".
Пост скриптум
Минулого місяця вони їхали тим самим рейсом 744 на Львів на весілля його сестри. Оксана кричала провідниці, коли та зайшла: "Той самий чай, як завжди, будь ласка". Провідниця, жінка років п'ятдесяти, усміхнулася. Вона не знала деталей, але, мабуть, здогадалася. Таких пар вона бачила не одну.
